Фундація пам’яті Юрія Мельника започатковує програму менторства для старшокласників Бродівської гімназії ім. І.Труша. Менторство полягає в тому, що по запиту учня/учениці ми знайдемо експерта в професії, яка його/її цікавить та організуємо кілька онлайн чи оффлайн зустрічей. Учасники отримають практичні завдання, поради та зможуть задати всі питання, що їх цікавлять стосовно специфіки професії.  Заповни анкету, щоб стати наступним учасником!

Цьогоріч в пілотному проекті взяла участь 11-класниця, Олена Ковальчук, яка розглядає для своєї майбутньої кар’єри, журналістку, як один з варіантів. Першим етапом програми було інтерв’ю з танцівницею на кріслі колісному, Анною Остапів, яка на запрошення Фундації була суддею на ДенсБатлі 2024. Олена підготувала питання та поспілкувалась з Анною перед початком конкурсу. Нижче публікуємо саме інтерв’ю, яке також було опубліковано в газеті “Ватра”. Про менторську програму, а також процес підготовки публікації читайте в нашій статті.

— Анно, розкажіть, яким було Ваше шкільне життя?

Моє шкільне життя насправді було чудовим. Я навчалась у спеціалізованій школі, тому з однолітками в мене не виникало жодних проблем у спілкуванні. Я дуже любила брати участь в різних заходах з нагоди свят, як-от: Новий рік, Різдво, День матері. Таким чином я намагалась долати свої страхи. Крім цього, відвідувала гурток з ліпки глиною. Також мені подобався період екскурсій в кінці навчального року. Ми з класом багато подорожували Україною. 

— Як, на Вашу думку, потрібно інформувати школярів про людей з інвалідністю?

Дуже важливо давати школярам зрозуміти, що в суспільстві є такі люди. Потрібно, щоб в школах розповідали і, можливо, виділяли додаткові години бесід з підлітками на цю тему. Враховуючи наше сьогодення, що пов’язане з війною, такі люди будуть, і від цього ніхто нікуди не дінеться. Отож потрібно вчити молодь поводитись гідно, люб’язно, привітно і спілкуватись на рівних з людьми з інвалідністю.

До прикладу: у мене є восьмирічний братик. Мене дуже тішить, що в 3 класі у нього є предмет “я досліджую світ”, який розкриває тему людей з інвалідністю. Я рада, що він уже розуміє та не соромлячись говорить, що у нього є сестра з інвалідністю. Я вважаю, що не тільки підлітків, а й маленьких дітей  треба інформувати про людей з особливими потребами.

— Чи були проблеми із забезпеченням тоді у Вашій школі? Наскільки добре були адаптовані приміщення?

На жаль, школа була не зовсім доступною. Коли я навчалась в 1-4 класах, наш кабінет був на 3 поверсі, і мене доводилось кожен раз туди-назад піднімати. Це було важко, бо тоді у мене серйозно прогресувала хвороба й зі мною потрібно було поводитись з особливою обережністю. Було зовсім не комфортно. З 5 по 12 класи стало легше, тому що наш кабінет перенесли на 1 поверх. Але все ж деякі нюанси залишались. Наприклад, я жила далеко від школи, і через це виникали проблеми з добиранням. Згодом це вирішилось.

Також у моєму районі є ліцей. Він не зовсім доступний. Сам в’їзд на територію школи є незручним. Якщо точніше, він відсутній. Колись я намагалась піднімати це питання, але безуспішно. Проте я вірю, шо є школи добре і якісно забезпечені пандусами та іншими пристосуваннями. 

Зараз діти з інвалідністю частіше вчаться у загальноосвітніх закладах. Це втішає, адже в моєму випадку спочатку, крім навчання вдома, інші варіанти не розглядались.

— Анно, коли вперше Вас зацікавив танець? Що для Вас означає танець?

Якось у нас, в Івано-Франківську, відбувся конкурс. До мене підійшов хореограф, що ставив танці людям з інвалідністю, й запропонував мені спробувати. Я зраділа й, звісно, не відмовила. Відвідавши кілька репетицій, я зрозуміла, що хочу займатись цим і надалі. Моє рішення  підтримали рідні, друзі та колектив. Танець справді надихає мене, бо саме він дає можливість відкритись, відчути той спектр незабутніх емоцій.

—  Що Вас надихнуло спробувати себе у фігурному катанні?

Я дуже хотіла спробувати щось нове для себе. Фігурне катання було для мене певним викликом. Отож я ризикнула й не пошкодувала.

— Якими видами діяльності Ви займаєтесь повсякденно так само охоче?

Зараз, під час повномасштабного вторгнення, я вирішила почати нову справу – надавати послуги нігтьового сервісу.

— З якими викликами, пов’язаними з інвалідністю, Ви зіштовхувались у житті і як Ви з ними впорались?

На жаль, наше суспільство не зовсім готове сприймати людей з інвалідністю. Раніше було важко навіть в психологічному плані, бо люди часто реагували нетактовно, іноді негативно, а саме: могли обізвати, тикати пальцем. Але я пішла всупереч долі, принципам, обмеженням. Кожного дня я намагаюсь доводити, що важливо, аби люди з інвалідністю були у нашому суспільстві. Про них не має бути поганих думок.

— З якими стереотипами щодо людей з інвалідністю Ви зіштовхуєтесь найчастіше?

Я особисто зіштовхувалась з тим, що, наприклад, ми “не можемо створювати сім’ю, мати дітей, жити повноцінно”. Проте всупереч цьому я зустріла своє кохання! Тепер я щаслива дружина. Я за те, щоб ламати будь-які стереотипи.

— Чи подорожували Ви іншими країнами? Якщо так, то які відмінності у ставленні до людей з інвалідністю Ви помітили там?

До повномасштабної війни я не була за кордоном. Проте з її початком мені із сім’єю довелось виїхати в Чехію. Чесно кажучи, я помітила, що в Чехії люди ставились до мене, як і до всіх інших, однаково. Не було жодних “косих” поглядів, там якось простіше з цим. Мені б дуже хотілось, аби в нас, в Україні, було таке ж ставлення, більше поваги.

Крім цього, у нашій країні є проблеми з доступністю: всюди бракує пандусів. Потрібно вдосконалювати нашу інфраструктуру. Внаслідок війни багато захисників та просто цивільних людей отримали фізичні травми, тому ми повинні дбати про них у такий спосіб зокрема. Суспільство, влада повинні йти назустріч нам і вирішувати ці питання.

Наостанок Анна висловила свої позитивні враження від проведення заходу й побажала учасникам “Dance battle – 2024”  нових перемог, високих досягнень та якомога більше радості світла в житті. 

Дякуємо Анні за відвертість та щирість.

О. Ковальчук